15.11.2013
Лекція Маріо Ботти у Центрі міської історії, яку архітектор провів з нагоди презентації власного проекту у Львові. Редакція Postpaper наводить найцікавіше з лекції та презентовані ним проекти. Мова піде про те, як архітектура взаємодіє з міським середовищем, які завдання стоять перед архітектором, як міська ситуація може вплинути на конкретний проект.
Нещодавно, 6 листопада, Львів відвідав всесвітньо-відомий архітектор Маріо Ботта. В рамках візиту, майстер дав прес-конференцію у Львівській політехніці, на якій розповідав про проект у Львові, та прочитав лекцію у Центрі міської історії, на якій йшла мова про інтерпретацію міського простору. Архітектор завітав до Львова на запрошення парафіяльного центру Згромадження Оріоністів у Львові, які й стали замовниками храму у Маріо Ботти, про який ми вже писали. Маріо Ботта продемонстрував власні проекти та поділився своїми думками про те, як саме місто впливає на архітектурну будівлю.
Довідка:
Маріо Ботта, напевно найбільш визначна особистість в архітектурі, що завітала до Львова за останні двадцять років. Працював в майстернях Ле Корбюзьє та Луїса Кана, заснував власне бюро в 1970 році в Луґано. На творчість архітектора вплинули Карло Скарпа та Луїс Кан, а також постмодернізм. Сам Маріо Ботта вважає себе постантичним архітектором, а свої проекти такими, що відображають сучасну добу. Його архітектура — геометричні форми, що поєднуються з природнім та міським оточенням.
Найвідоміші споруди Маріо Ботти
Оперний театр «Ла Скала» розташований у середньовічній частині міста, це — класичний проект збудований Джузеппе Пермарінні у XVIII ст. Театр потребував реконструкції. Рішення Маріо Ботти полягало в тому, що він залишив зовнішню оригінальну частину будівлі, а в середині збудував сучасну високу будівлю.
Маріо Ботта (далі М.Б. — прим. ред.): «Коли я почав займатись проектом, то побачив понад рівнем основної будівлі приміщення, які були добудовані на декілька поверхів вище, та які нагромаджувались одне на одного, вони заповнювали всі дворики. Вони були добудовані значно пізніше, ніж основна будівля й їхня забудова часом була хаотичною. В результаті, ми зберегли весь цей древній театр та залу, технічні будівлі та колонаду, яка виходить на вулицю. Ми знищили добудови й замінили їх новим образом, щоб дозволити добре працювати сценічній машині. Звісно, нова частина величезна. Але ми використали дуже простий принцип: все те, що є нижче рівня ринви старої будівлі й виходить на місто — піддаємо консервативній реставрації: почистили всі фасади та відновили оригінальну структуру, що була колись. Все, що було вище рівня ринви — блок із кімнатами та вбиральнями — відновили, але вже за допомогою сучасної мови. Для мене — це дуже важливий проект, ми, в певному сенсі, легітимізували сучасну архітектуру в сучасному контексті, — над старими дахами ми вживаємо сучасну мову».
Музей збудовано в 90-і роки, будівля розташована на межі старої та нової частини міста.
М.Б.: «Ми створили, в певному сенсі, межу між містом нової забудови та центром, який там знаходиться. Нове місто — воно з-заду — це німе місто, ми не знаємо, що це, які функції передають ці будівлі. Ми взяли образ будівлі початку ХХ століття та перенесли його сюди з тим самим духом за допомогою того самого матеріалу — цегли. Споруджуючи музей, який виконує колективну функцію, ми хотіли внести образ сильного елементу, навіть, якщо обабіч буде збудовано два інші хмарочоси. Вночі, коли під’їжджаємо до цього місця, а весь центр покриває туман, архітектура віднаходить свою іконічну функцію. Проект не народився як теорія, як гіпотеза, як абстракція, він народився через тлумачення, критичну інтерпретацію міста».
Цей проект було втілено на початку 2000-х. За задумом, це місце, де єврейські та палестинські діти можуть бавитись разом. Це спільний проект: Маріо Ботта займався проектуванням самого ковчега, а французько-американська скульпторка Нікі де Сен Фаль займалась проектуванням фантастичних тварин, які оточують ковчег у парку. Довгий час не можливо було знайти місце, яке б підходило — всюди виникав якийсь конфлікт, аж поки не було вирішено втілити проект у зоопарку. Об’єкт було збудовано за ініціативи мера Ієрусалиму.
М.Б.: «Ми разом з Нікі де Сен Фаль майже два роки їздили та шукали місце в Ієрусалимі, аж поки не натрапили на цей зоопарк. Там зустрілися з палестинськими мамами та їхніми дітьми. Власне, зоопарк і є відповідним місцем: тварини зробили те, що не могли зробити люди. Вони поєднали дві реальності — євреїв та палестинців. Було дуже цікаво саме там побудувати іграшковий майданчик для дітей. Це не є міська тема, це тема громадського простору. Сам ковчег така структура, яка ніби зникає з території, з нього виходять тільки великі фантастичні тварини, які намалювала ця скульпторка. Одна частина кам’яного ковчегу виглядає, ніби театр, — і служить внутрішнім простором. Там, ми змогли створили особливу ситуацію, де палестинські діти можуть грати з дітьми єврейськими».
Муніципалітет звернувся до архітектора з проханням надати новий образ музею поруч з бібліотекою, галереєю, театром, університетом та монастирем. В результаті, музей побудували трохи ззаду, у другому ряді, а між існуючими будинками розламали мур, таким чином був побудований вхід, всередині зробили велику площу.
М.Б.: «Два старих будинки стали вхідними воротами у музей. Всередині ми вже мали свободу і могли обирати розміри будівлі. Коли ми проходимо повз будинки, знаходимось не перед музеєм, а ніби в череві самого музею. Зв'язок між даними будівлями і новими був визначений скоріше порожнім простором, ніж заповненим. В цій ситуації, я вважаю, робити музей просто на вільному просторі сенсу не було».
Церква розташована на вершині горі у Могно (Швейціарія). На цьому місці була збудована стара церква у XVII ст., але була зруйнована сніговою лавиною.
М.Б.: «Мені довелося відтворити цю стару церкву і на осі колишньої церкви, я збудував нову, зовсім іншої форми — еліптичної. Тому ця церква приймає вигляд кола. Це така геометрична гра. Внутрішнє оформлення з одного боку, воно має вагу, з другого — відкрито до неба».
Що Маріо Ботта збудує у Львові?
Комплекс зведуть на вул. Лінкольна, сюди входитимуть: нова церква, монастир, ораторій, будинок для неповносправних та будинок для дітей та учнів. Частина комплексу вже збудована, зараз Маріо Ботта працює над планом нової церкви, яка виглядатиме у формі купола й збудована з каменю.
М.Б.: «Навколо території, де розташований комплекс, бачимо скупчення будівель аж до будинків у старій частині міста. Тому, цим проектом ми хочемо збудувати внутрішній простір міста, щоб периферія також стала привабливою частиною. Це простий проект з використанням простих матеріалів. Стосовно цієї церкви, то я хотів би все пояснити трошки простіше. Я вже робив декілька проектів і в кінці прийшов до цього варіанту. Сказати точніше, це припущення над яким ми зараз працюємо. Це просто купол, який стає будівлею з єдиним джерелом світла — круглим вікном у стелі, куди заходитиме світло. Ідея полягає в тому, щоб взяти це світло та розповсюдити його через вібрацію дерева. Можливо, справді, дерево — це сама по собі архітектурна ідея. Воно починається із землі і підноситься до неба.
Мова йде про ідею заповненого-порожнього, щоб максимально підкреслити ідею купола. Ми не звикли жити у куполі, це десь у вишині, там де живуть ангели, архангели, картини — ми там не буваємо. В цьому випадку я би хотів, щоб цей купол вступив в діалог з віруючими.
Але тут виступає структурний фактор. Сам по собі цей купол не міг би існувати — ми мусимо залишити цей простір для технічних цілей, в цьому складність цього проекту. Зовнішній мур має бути з каменю. Це не так легко, зробити купол з каменю, зазвичай їх роблять із зовсім інших матеріалів, але ми хотіли би щоб зі сторони міста це виглядала як купа каміння, а всередині — вся обшита деревом. Ще триває робота над проектом, я не знаю, куди він мене приведе та як він буде виглядати в кінцевому варіанті».
У своїй лекції, яка тривала близько двох годин, Маріо Ботта не тільки розповідав про свої проекти, але й активно спілкувався з присутніми. Наводимо деякі тези, що пролунали під час зустрічі.
Маріо Ботта:
Я не є категоричним, щоразу потрібно зважувати всі моменти. Я можу поставити таку проблему. Місто, де ми працюємо, це європейське місто, загалом має 2000 років різних перетворень. І чому цей процес перетворень мав би сьогодні зупинитися? Ми ж не можемо припинити навічно, це був би акт насильства. Але це не означає, що можна робити будь-що. Проблема не в тому, можна це робити чи не можна, проблема в тому, чи ми спроможні правильно втрутитися чи ні. Якщо ми втручаючись змінюємо місто на краще, то це потрібно робити. Якщо ж ми його погіршуємо, то краще цього не робити.
Я дуже люблю середні віки, я вважаю, що форма синтезу середньовічного суспільства є надзвичайна: це синтез місцевого, але й глобального. Середньовіччя можна впізнати в цілому світі. Мені подобається серед способів вираження романський стиль: відчуття важкості, ваги, сили, могутності, з цього погляду я вважаю, що архітектура несе собою ідею важкості, ваги. Будь-яка архітектура організовує силу, щоб передати її землі. Земля — є частиною архітектурної споруди. Архітектура не є спорудою, яку можна перенести в інше місце, вона належить до певного місця. Іншими словами, архітектура — це діяльність, що будує саме місце. Значить місце розташування належить до архітектурної споруди. Не має архітектури без контексту, без території.
Я вважаю, архітектурний спосіб вираження належить олівцю, а не голові. Буває так, що я працюю над проектами, в цьому випадку я собі говорю: цього разу я зроблю проект без якоїсь виразної геометричної форми. Я працюю, працюю і знову геометрія до мене приходить. Це сильніше за мене. Сильна геометрія надає якості простору. А тим, що породжує простір є світло. Якщо ми його вимкнемо, цей простір зникне. Я намагаюсь працювати зі світлом з зеніту, тому я послуговуюсь геометрією, щоб знайти рівновагу. Ця рівновага надає якість простору. Я не боюся геометрії. Геометрія в історії людства дала дуже хороші приклади архітектурних споруд. Чому я маю припиняти використовувати геометрію у своїх спорудах? Я думаю, кожен має використовувати те, що йому близько. Якби я міг, я б робив те саме світло, ту саму матерію — завжди. Але так виходить, щоразу одне перетворюю в театр, друге в церкву, музей, житловий будинок. Шукаю рішення, яке може перенести вагу на землю за допомогою образу, який можна легко інтерпретувати.
Коли з першого погляду можна сказати що це, — це є максимум архітектурного таланту.
Я не є постмодерніст, я є постантична людина. Зрештою, коли я працюю, думати про себе як про постмодерніста, постстародавнього раціоналіста — все це абсолютно зайве. Ці речі потрібні критикам, а не тому, хто здійснює, тому я волію взяти олівець в руку і ставити питання містові й намагатися створювати значення.
Інші проекти архітектора
Будинок у Луґано збудований у 80-і роки в історичному центрі міста. Вимога замовника була створити внизу паркінг, а на верхньому поверсі розмістити галерею, також, облаштувати внутрішній двір. Будівля має шість поверхів.
М.Б.: «Це є досить звичайна, банальна будівля. З одного боку, вона має заявити про себе на одній вулиці, з другого — повинна підкреслити іншу вулицю. В основу споруди покладений ріг вулиць. Цей ріг настільки закцентований, він став схожий на вежу і таким чином відокремлює два фасади, з одного та іншого боку. Цікавість цієї міської ситуації полягає в тому, що архітектура взяла певну ситуацію міської історії і придумала ситуацію з рогом. Це не є просто каприз, це важливо для того, щоб підкреслити тяглість між двома площинами, двома вулицями. Оскільки була ця вежа, ми вирішили посадити на ній дерево. Це трохи картинний елемент, ніби на землі не має місця для дерев, але по- ідеї, корені цього дерева можуть спускатися аж вниз. Бокові фасади мають хвильки, інші фасади — засклені, щоб випустити з себе цю вежу».
Споруда банку у Луґано Banca del Gottardo. Спочатку, це був конкурсний проект, який в решті був реалізований у 80-і роки. Банк придбав чотири ділянки землі, де колись стояли будинки, та хотів збудувати на місці одну велику споруду.
М.Б.: «Ми не погодилися з ідеєю заміни чотирьох будівель одним великим будинком, оскільки, це була пам'ять міста. Ми виокремили будинок, розділили його на чотири конструктивні елементи, які, в певному сенсі, повторюють ідею заповненого і порожнього. Попри великі розміри цієї будівлі, це нам дозволило збудувати там будівлю, яка несла стиль архітектури ХХ століття. Банк розміщений на вулиці, яка веде в історичний центр. Ми зробили так, щоб кожна з цих частин виходила на головну вулицю міста показуючи один образ. Це не є будівля міжнародного стилю, в цьому плані вона залишається анонімною, — вона показує місту чотири маски».
Проект облаштування площі Миру біля Оперного театру в італійському місті Пармі. Місто звернулось до архітектора з проханням переробити громадський простір навколо монументального елементу, де раніше була паркінг. Рішення архітектора — підкреслити монументальну споруду якомога меншим втручанням. В результаті, була облаштована галявина та водоймище, де на мурах колишньої церкви були висаджені дерева. Також, на території були збережено та облаштовано всі пам’ятники.
М.Б.: «Наше втручання в цю цілість — це дуже м’яке втручання. Що ми зробили? Систему. Сутність будівлі з XVI ст. ми витлумачили як простір, що має певний загальний характер, а його особливістю є незавершеність. Тож, ми вирішили, що наш проект підкреслить цю незавершеність цієї цілості. Адже у XVI ст. на цьому місці існувала церква, яка завершувала цю цілість. Там де була церква, ми намалювали велике водне плесо, а там де були колони церкви ми посадили дерева. Вся ця зелень складає враження, адже вона акцентує цю монументальну структуру. Ми мали підкреслити цінність цієї монументальної споруди, тож ми зберегли пам’ятник Джузепе Верді, лишень додали цоколь та підняли його, ще один пам’ятник партизанам ми теж зберегли».
Ворота та потічок з фонтанами у парку в місті Санта-Крус-де-ла-Сьєрра (Болівія). Місто зазнало швидкого демографічного підйому: в 60-х роках його населення становило 140 тисяч мешканців, а зараз має 4 млн. Маріо Ботта відвідав з лекцією місто, де розкритикував місцеву владу, натомість архітектуру запропонували облаштувати громадський простір — головну легеню міста — центральний парк.
М.Б.: «Я дуже критично відгукнувся на цій лекції, я сказав про те, що вони зійшли з розуму — у місті не має нічого крім асфальту. І мер мені відповів: «Ви нас критикуєте, чому ви нам не зробите якийсь пам’ятник розвитку, щоб сюди приїжджали всі президенти Латинської Америки на з’їзди?». Він сподівався, що я йому кінний пам’ятник запропоную чи фонтан, а я намалював ворота в’їзду в цей парк. Я намалював ріг — один та другий, а між ними розташований парк. На ці «ворота» можна піднятись, тут є сходи, також, там можна робити свята, дивитися зверху на місто. Я з’єднав ці два роги потічком, який з’єднує ці дві частини і зверху вночі там є лазерний промінь між цими двома будівлями, який з’єднує ці будівлі, відстань між якими приблизно 300 метрів, а потічок перетворюється у фонтани. Це місце стало колективним, мешканці приймають душ між тими фонтанами та святкують різні свята».
Проект площі Риму, площі Маттеотті, та площі, де колись була стара синагога. За словами архітектора, всі 3 проекти ніколи не будуть здійснені.
М.Б.: «Це цікавий задумом. На площі Риму є академія кадетів італійського війська. Тут є конюшні з манежем. Моя пропозиція — чому ця площа не може просто стати зеленим газоном і кожного разу о 5-ій годині вечора там би бігали коні. Це стало б великою атракцією для жителів. Занадто проста ідея, щоб її втілити в життя, з військом важко працювати».
Об’єкт побудовано на місці старої фабрики, тут знаходяться державні установи, поліція, торгова палата. Серед інституційних будівель облаштовано пішохідну зону, під якою розташований підземний паркінг на 2,5 тис. місць. Проект завершено нещодавно.
М.Б.: «Ідея полягала в тому, щоб весь простір з багатьма будівлями був закритий сам у собі, такий собі окремий квартал. Новий дизайн в дійсності уособлює в собі пустоту, яка колись була всередині мурів фабрики, та має проходи у всіх напрямках. На величезній площі ростуть квіти для того, щоб принести певні аромати в місто. Також, ми облаштували там невеличку капличку і фонтан. Це було складно, тому що тут дуже густа забудова, яка, власне, і є історичним центром».
Територія комплексу простягнеться на 14 км. В кампусі буде проживати та навчатись 4 тис. студентів, а також викладачі та робітники академії. Запланована побудова міститиме близько 350-и аудиторій, гуртожиток, бібліотеку, спортивні майданчики з полями. Над проектом архітектор та його команда працюють вже три роки, а завершити його планують ще через три роки.
М.Б.: «У середині кампусу плануємо збудувати величезну площу, куди будуть сходитись 12 різних факультетів, великий купол має покривати цю площу, куди сходитимуться люди. У цьому головному приміщенні мали б відбуватись всі колективні заходи, воно поєднано з аудиторіями, які ведуть аж до гуртожитків та кімнат викладачів. Це досить величезний та складний проект».
Маріо Ботта:
Вся геометрія — є священна в тому сенсі, що вона дає рівновагу, вона має золоте січення, магічне число, вона підкреслює певні співвідношення. Трикутник — це те, що важко використовувати в архітектурі. Але в історії архітектури впродовж двох тисяч років ми бачимо завжди прямокутник з трикутним дахом. У цій простій формі — весь розвиток архітектури: романський стиль, бароко, відродження й інші, — все це варіації цієї геометричної теми.
Я думаю ще про інше. Проста форма, первинна форма дає легкість інтерпретації. Якщо я легко прочитую певний образ, я отримую ніби право на проживання в цьому об’єкті, тому що завдяки цьому образу я можу орієнтуватися в просторі. Вальтер Ентоні каже, що людина мешкає, коли вона має змогу орієнтуватись в якомусь просторі. Це дуже гарне визначення — власне проживання, мешкання. Якщо ти не орієнтуєшся в просторі, ти не живеш, не маєш домівки. Ти залежиш від різних речей. Добра архітектура завжди давала цю ясність тлучамення, і лише коли ти заходиш в супермаркет, ти мусиш дивитися, де різні стрілки та вказівки. Ти там не живеш, а підкоряєшся цим вказівкам, цьому хаосу. Тому вживати елементи, які дозволяють орієнтуватися в просторі — це є первинна цінність для проживання, відносно сторін світу, відносно висоти над рівнем моря, відносно сонячного світла. Ми викидаємо речі, які надала нам тисячолітня наша історія. Лабіринти — це є щось протилежне домівці.
Саме архітектура віддає іншим дисциплінам здатність давати людині рухатись у просторі. Архітектура не була такою. В супермаркеті – нічого не зрозуміло. Архітектура залишає місце для різної реклами, вказівок. В минулому, навіть великий замок був дуже зрозумілий за своєю структурою.
Вигляд лабіринту мають міські периферії, тому що тут не має орієнтирів. Не має площ, бульвари більше не окреслені як громадські та публічні простори. В межах історичного міста, нажаль, історична стратифікація не збереглася. Історична забудова є, звичайно, набагато складнішою, ніж на периферії. Ми можемо мати певні точки, орієнтири в місті.
Я не знаю чи існує пекло, але пеклом є нездатність орієнтуватись в просторі: ти не розумієш де ти, чи ти на висоті 20 метрів, на землі, в тому напрямку, чи в тому — це річ, яку потребує людина для життя.
Блукати в місті цікаво тільки тому, що ти маєш певні орієнтири — ти не впадаєш в хаос, а завжди знаходиш ці орієнтири.
Час — ще одна умова, реальність, ситуація, яку сучасна культура не враховує. Час — схоже це якась байдужа одиниця для сучасної людини. Я вважаю це не так, зокрема для архітектури. Архітектура, крім архітектора, може тривати принаймні на один день більше ніж його життя. Це означає, що архітектура буде говорити до майбутніх поколінь. Отже ідея часу — це певна цінність, властива архітектурній споруді. Це цінність, крім того, що будівля відповідає своїй функції для якої вона збудована, вона набуває певних метафоричних, соціальних, культурних значень, які архітектор не замислював як такі. Коли ми дивимося на церкви в місті, вони мають зовсім інше значення, ніж тоді, коли вони були збудовані, і це — їхнє багатство.
Історична стратифікація (нашарування однієї архітектурної епохи в місті на іншу — прим.ред.) помітна у європейських містах, і це — найвища цінність, краса архітектури. Місто — це форма скупчення людей, яка є найгарнішою, найрозумнішою, найгнучкішою зі всіх інших форм, що створила людська історія. Більше не має таких моделей. Коли ми дивимося на американську чи азійську модель, ми маємо визнати першість європейського міста. Не функціями, а територією пам’яті, яке воно визначає. Отже, ваш інститут, Центр міської історії — дуже важливий, тому що, коли загубиться це місто, ми загубимо цінності, але не для нас, а для майбутніх поколінь. Місто — найбільше благо, яке зараз існує на землі. Можна далі розширити це міркування, європейське місто, історичне місто, можливо є останнім антидотом проти божевілля війни. Якби Мілошевич це усвідомлював, ніколи б не бомбардував Сараєво; воєнні злочинці, які зараз живуть, вони би не насмілювались знищувати міста, серця міст, бо це означає знищити самого себе. Якщо місто є часиною моєї ідентичності, я мушу мати до нього велику пошану. Йдеться про місто, як територію пам’яті, яке провадить нас до етичних цінностей. Це не лише питання естетики, але й етики.
Я волію використовувати натуральні матеріали: теракоту (земля і вогонь), камінь (шматок гори), цеглу — один з найекономніших матеріалів, що використовується навіть нині. Церква гарно старіє, вона не потребує утримання. Коли я можу, я вживаю цей такий бідний матеріал, тому що він має гарну сильну експресивну форму та коштує дешево.
Кожен використовує те, що йому ближче. Кінцева проблема в контексті простору, пейзажу та у відношенні до людини. Завжди все треба співвідносити до людини. Можна будувати гарно й за допомогою інших способів вираження, я не думаю, що істина тільки у моїх словах. Архітектура має певні обмеження: вартість, можливість реалізування, політика, — є багато різних обмежень у праці архітектора. Тому, архітектура — це мистецтво можливого, не того, що хочеться, а того, що можна зробити.
Проекти церков
Церква в Швейцарії у Монте Тамаро знаходиться на вершині гори, має оглядовий майданчик, та доріжку, звідки й можна потрапити у каплицю.
М.Б.: «Це гра на простих первинних геометричних формах. Це гармоніює з лінією пейзажу».
Остання робота архітектора — каплиця на вершині гори в Австрії. Вона має форму ромбоподібного 12-кутника. Роботи були завершені декілька тижнів тому.
М.Б.: «Дуже проста ідея лягла в основу цієї праці. Пейзаж був вписаний в знак намальований людиною. Коли ти піднімаєшся — одразу бачиш весь простір, саме це дає геометрія. Всі грані з’єднані між собою. Бачиш одну — і можеш уявити собі всі інші. Внизу побудовані сходи, коли піднімаєшся на рівень підлоги — бачиш всі ці 12-ть граней.
В моїй роботі я ставив собі питання: як буде поводити себе світло, коли торкатиметься однієї зі сторін».
Церква розташована в кампусі університету. Конференційна зала та синагога мають однакову форму. Це зроблено для того, щоб була рівновага між віруючими та не віруючими студентами. Таким чином у кампусі облаштований публічний простір.
М.Б.: «Я прочитав цю ситуацію у потребі в рівновазі, у двох просторах без ієрархії. Один простір — це конференційна зала, інший — синагога. Ззовні не має жодної різниці муж будівлями, студенти ходять посередині і обирають куди йти».
Церкву Сан Карло алле Кваттро Фонтане (що означає «церква св. Карла біля чотирьох фонтанів»), котру збудував Франческо Борроміні, перенесли на озеро з нагоди річниці архітектора — 400 років з його народження.
М.Б.: «Під час святкування було вирішено перенести його ранню роботу, шедевр, щоб зрозуміти в якому відношенні той пейзаж який він бачив, до якої міри він надихнув його ідеєю інтерпретації простору (гори та річка залишились тими самими). Вона відтворена в масштабі один до одного».
Семикутна церква побудована на місці старовинної ливарні фабрики «Фіат».
М.Б.: «Ідея полягала в тому, щоб взяти світло від цих веж, який вони несуть всередині цього простору церкви. Сім веж — сім джерел світу. На кінець роботи мене попросили зобразити Ісуса, але я не є художником, я є муляром — тому я оцифрував його зображення у чорно-білі пікселі, та помістив їх на стіну за допомогою цегли».
Маріо Ботта:
Архітектура — завжди формальне вираження історії. Нажаль я зробив тільки 20 церков, я хотів би зробити 200 або дві тисячі. Але часу дуже мало.
Щоб збудувати священний простір, християнську церкву, мусульманську мечеть, єврейську синагогу, — треба бути віруючим, віруючим в архітектуру. Якщо ти віриш в архітектуру ти можеш знайти підхід до різних тем. Можна бути добрим християнином, мусульманином тощо але цього недостатньо щоб побудувати церкву. Питання треба змінити. Проблема не в релігійній вірі. Я народився в християнській сім'ї, я є католик, вихований на західнохристиянській культурі, але це ніколи не заважало мені будувати синагоги. Говорити про релігійну віру, отже, тут є помилковим, тому що поетичний рівень, інтелектуальний рівень, це зовсім інше. Ти можеш дати певному простору священний образ, значить ти можеш збудувати церкву. Можеш бути найкращим віруючим, але не зможеш збудувати церкву.
На жаль, архітектор не може вибирати собі замовників, він зустрічається з мером, або зі священником, директором музею, або приватним забудовником. І вони говорять: «Я хочу збудувати ось це». Я вважаю, що архітектор має вирішувати чи може він це зробити чи ні. Мені завжди хотілося мати якогось великого клієнта, але ніколи такого не мав. До мене завжди чомусь приходять бідні.
Якщо до мене приходить мер міста і хоче зробити якісь страшні речі, то я цього робити не буду. Тут немає якогось правила, чи ідеологічного принципу. Головне питання, чи я зможу зробити цю роботу, чи ні. Якщо зможу, виразити щось своєю працею, не тільки для себе, а й для суспільства, значить добре, я беру її. В мене немає якихось апріорних принципів, але, все таки, в колекції моїх клієнтів,бракує великого багатого клієнта. Я сподіваюсь, що він колись до мене прийде. Я відмовився від пропозиції Біла Гейтса, через помилку.
Ле Корбузьє для архітектури є особистістю, як Енштейн для фізики. Його можна любити чи не любити, але мусиш рахуватися: тому що він позначає перетворення еліптичної архітектури кінця ХІХст по всьому світу. На ньому сконцентрована велика частина сучасної архітектури. Важко архітекторові мого покоління сказати, що на нього не вплинув Ле Корбузьє.
Завжди треба вважати, щоб не мішати ідеологічні судження з творчими елементами. Кожна доба має свої інструменти, крім того що є гарне і потворне, архітектурні споруди які я роблю — це є форми нашого часу. Єдина річ яка мене заспокоює — це ідея побудови, тому що будувати, це не лише проблема архітектора, це проблема праці, економіки, труднощів. Як би мав обирати між великим проектом та маленьким, я би без сумніву вибрав маленький проект. За маленьким проектом інтерпретую більш широку історію. У великому проекті — я не єдиний у тому великому світі.
Добрий проект повинен увиразнювати інтерпретацію контексту, і якщо ця будівля може вказати на те, що існують різні фази, різні рівні, існує певна стратифікація міста — тоді це дуже добре.
За своє життя я будував церкви, житлові будинки, офісні споруди, парки і садочки. Але скажу одну річ: це не те, що я обираю, що мені робити. Я ніколи не обирав, замовники самі до мене звертались.
На останок, присутнім архітекторам та слухачам, Маріо Ботта сказав наступне: «Краще не давати порад. Вперед, будьте відважні і тримайтеся».
Деякі фотографії, що використані в матеріалі, були зроблені під час відеотрансляції лекції Маріо Ботти у Центрі міської історії.