26.11.2013
Тож, що відбулося в столиці цими вихідними? Які люди вийшли на євромайдан у Києві? Своїми враженнями від побаченого, пережитого ділиться Андрій Меаковський, учасник євромайдану.
Неділя, третя ночі. З Європейської Площі доносяться хриплі голоси з мегафонів «Україна це Європа!», «Стояти до кінця!», «Ми єдині!».
Тут, на Майдані, усе в рази спокійніше, декілька десятків людей, накрапає дощ, між людьми курсує дівчинка і пропонує усім печиво з великої коробки. Щойно під скрипку танцювали якийсь народний танець хлопці і дівчата з театру, молодь стоїть, гріється, жодного партійного прапору, лише розважливі плакати, намальовані маркерами.
На сходинки піднімається Руслана, їй дають мікрофон. Вона починає невпевнено:
— Нарід, ми там пісні співаємо на Європейській... Ми там, а ви тут... Ми спершу тут були, потім пішли туди, тепер сюди до вас прийшли... В інтонаціях звучить нерозуміння, невпевненість. Що робити? Закликати народ на Європейську? Чому ці люди стоять тут? Для чого я до них прийшла? Декілька недоладних фраз, обірвані промови...
— Давайте співати? — Давайте.
Звучить а капела «червона рута», за
нею «водограй», інші більш-менш загальновідомі речі. Люди почали підтягуватися,
піднімаються з переходів. Усі співають. Пара з рота змішується з туманом, усі
усміхнені, в декого на очах блищать сльози.
В якийсь момент, обличчя Руслани перемінилося:
— Як же тут добре,
без політиків. Я здається зрозуміла чому ви тут стоїте...
Руслана, ветеран майданів і українськості в якусь мить зрозуміла різницю між тим, щоб «ганяти понти» зі сцени і бути рівним серед рівних. Ці люди стоять тут тому, що така їхня воля.
Далі був гімн України, щирість, радість.
Дощ став ряснішим, ми з друзями постояли ще з півгодини і пішли грітися та пити чай у перехід. Тільки от ідоли цього не помітили. Їм немає справи до людей.
. . .
Зараз же перша ночі, я щойно з потягу, відкрив офіс, бо він поруч з вокзалом і комп’ютер там. Жую бутерброд з консервами, які з’їздили зі Львова до Києва та назад, і супроводили мене весь майдан. Таки знагодились.
Навмисне поки не читаю того інформаційного потоку довкола Євромайдану. Своїх думок і вражень вистачає з головою.
Відкинемо поки інтригу з асоціацією і інші дріб’язкові проблеми. Є речі набагато важливіші.
Що ми бачили там, у Києві?
Кажуть про два майдани. Один на майдані, один на європейській. Я бачив один Майдан та один мітинг.
Я бачив там два покоління, тих, хто жив і діяв в радянському союзі, і тих, хто самоусвідомився вже в вільній Україні.
Я бачив там злам цінностей.
Там не було революції. Але була Еволюція.
Перший поштовх Євромадайну приписують Мустафі Найєму. Дехто засуджує його за те, що після старту, він не взяв лідерства у свої руки. Але люди забувають, що мустафа — журналіст, носій інформації. Він не політик і не лідер.
Рабський народ, звиклий поводитися як стадо чекає на лідера, який поведе їх за собою. Люди, здатні мислити самостійно призначають виконавця з вузькою але важливою сферою відповідальності.
В Євромайдану у Києві не було лідерів. Були лише виконавці. Відповідальний за кухню, відповідальний за звук, відповідальний за порядок. Мустафа, відповідальний за інформацію.
Люди зібралися не проти ворога, чи заради якоїсь містичної ідеї (мова, президент який зробить все за нас, національні цінності, чи ненависть) а з сугубо практичного прагматичного інтересу. Хочемо жити нормально, не хочемо жити в лайні. Хочемо шенген/діюче правосуддя/відчуття безпеки/в Європу. Це не аморфні ідеї та цінності, які видніються в кінці тунелю, це чіткі і зрозумілі прагматичні інтереси. І їх від влади вимагають, як від виконавця, а не як від святого Миколая (діда Мороза на сході та центрі України).
В Євромайдану не було ідолів, яким поклонялися.
Ідоли ж підтягнулися лише на третій день. На опозиційний мітинг, який був запланований заздалегідь і мав відбутися в підтримку євроінтеграції, абсолютно незалежно від подій про які ми спілкуємося. Пощастило ж, га?
Саме звідти орди сірих обличчь з партійною символікою, організовано привезених автобусами. Більшості з них навіть не платять, їм просто кажуть що робити, куди їхати і що казати.
Це непогані люди, просто у них відмінне середовище існування.
Різницю між «прапороносцями», і тими хто тут за власною волею помітити було нескладно.
. . .
Ще фото. Пенсіонери з прапорами і партійними газетками
Люди покоління Angry Birds
Перші вийшли на вулиці, тому що так сказали вожді. Інші — тому що прочитали на фейсбуку і відчули потребу прийти.
Перші вже прожили більшу частину свого життя. Інші — тільки у розпалі, і можливо вони збираються найкращі свої роки провести у цій країні. Тож їм не може бути байдуже, якою вона буде.
Стандартна програма майданів: збори, палатки, загородження, штурм кабміну, бійки з мєнтами, зірвані полум’яними промовами голоси, і останінй тренд: позування на камеру у перших рядах штурмуючих — ніщо інше, як звиклий шаблон поведінки ідолів та їх поклінників, закарбований у них політичним життям і попередніми майданами.
Річ у тім, що деяких людей ці народні розваги вже не вставляють.
Людей, які прийшли на площу за своєю волею неможливо розігнати беркутом. В них немає ідолів, чи палаток які потрібно відстоювати будь-якою ціною. Вони просто поступляться, напишуть в твіттер куди всі йдуть і зберуться у новому місці. У них немає ворога, тож ні з ким боротися. В них є прагматичний інтерес — висловити свою позицію, і бути почутим.
Яка від цього практична користь? Поговоримо пізніше.
А яка користь від блокування кабінету міністрів?
Чи будуть відповідати крикуни з трибун за тих молодих хлопців, яким поламають
ребра професійно підготовлені правоохоронці?
— Ні.
Який сенс блокувати
владу, яку обрав цей народ?
— Якби влада була виконавцем, то в цьому не було б потреби. Але у владі одні
лідери.
Повернемось до практичної користі.
Для чого висловлювати свою позицію?
- Якщо у вас її немає, то й справді. Непотрібно.
- Якщо вона співпадає з тим що відбувається в державі, то виступіть у
підтримку.
- Якщо ж ваша позиція не співпадає з оточуючою реальністю, то це перший крок
для того щоб її змінити.
Поки ваші думки залишаються при вас, то це нікого не стосується.
Коли мова йде про владу, то іноді їй потрібно нагадувати, що вона лише виконавець, і обслуговує інтереси народу. Саме за це ми й виходимо. За чесні правила гри, дотримання обіцянок, і однакові закони для всіх.
Я дивлюся на своє покоління і розумію, що єдине, що потрібно для того щоб в цій країні все стало добре — це щоб людям не заважали. Далі вони самі.
Та повернемося до євромайдану як до соціального феномену.
Євромайдан — це дітище людей епохи фейсбуку. Це молодь. Тут нічим
захоплюватися, в цього покоління також є свої недоліки. Але є один незаперечний
факт:
Правила гри змінилися.
Цих людей не потрібно привозити. Вони приїдуть самі. Їм не треба казати, що
кричати, достатньо дати почитати угоду про євроінтеграцію.
Потуги ідолів різних розмірів та мастей заводити народ і скандувати
в цих умовах виглядають смішними:
— Ми з ЄС!
— Юлі Волю!
— Владу Геть! — Кричить надриваючись черговий ідол з трибуни. 150-тисячний
натовп на мітингу відповідає в’ялим мямленням прапороносців, які вже й не
пам’ятають під чиєю символікою вони стоять, надто часто і швидко відбувається
ребрендинг.
«Що за херня?! Йдемо на майдан.» Пише молодий чоловік в інтернеті і здіймає шторм.
З часом ідоли перестрояться і знайдуть підхід. Але поки що ми можемо дихати вільніше і мислити самостійно.
А Руслана тим часом виконує найважливіший, за її словами, виступ в житті:
Самі робіть висновки куди, коли їхати і за що стояти.
Автор:
Андрій Меаковський, учасник євромайдану 2013