Як одне оливкове дерево бореться проти системи

Фестиваль Wiz-Art розпочався з хвилини мовчання. Тема війни, революції та спротиву присутня чи не у кожному показі, а документальні стрічки про події в Україні становлять майже третину програми. Разом з тим, фестиваль розпочався із DOS-атаки на сайт фестивалю, мета якої досі залишається незрозумілою. Тим не менше, це не завадило зібратись глядачам на покази, зустрічі та дискусії. Кіно таки сильніше ніж зброя, а творчий акт переважає над актом агресії. Тож що в силах змінити маленькому фестивалю к/м фільмів?

Коли на фестивалі представлені стрічки з 22 країн світу, коли до Львова приїздять іноземні гості (слід виділити гостя з Мексики - найдальша точка географії цьогорічного Wiz-Art`у — режисера Ізмаеля Нава Алехоса, що представить свої два фільми поза конкурсом) – чи це не спосіб заявити про місто на міжнародній кінематографічній карті, спосіб культурного обміну, можливість познайомитись з іншими країнами та представити себе.

Ще один спосіб розвитку культурної інфраструктури в місті – проводити освітні події, зустрічі та дискусії. Зокрема на цьогорічному фестивалі свої лекції проводять молоді українські режисери, сценаристи та аніматори, а також відбудуться зустрічі із гостями фестивалю – «питання-відповідь» сесії із австрійською режисеркою Лізою Вебер, мексиканським режисером Ізмаелем Нава Алєхосом, та норвезькою режисеркою Ґюнхільд Енґер.

У документальному кіно ти ніби через камеру промацуєш світ, реальний світ, ти ж нічого там не вигадуєш. Люди діють так, як вони хочуть, ти їм нічого не нав’язуєш, не маєш жодного сценарію. Ти дивишся і вчишся: ага, значить це працює отак, значить люди реагують отак. Потім ці речі можна використати в ігровому кіно, і воно вийде більш справжнім. Якось я працювала на одному проекті, де було таке завдання: люди самі знімали своє життя, приносили нам відео, а ми намагалися змонтувати з нього якісь історії з драматургією. Я інколи записувала, що люди роблять. Наприклад, хлопчик готує чай з пакетика і, кладучи його в чашку, етикетку закручує навколо вушка, щоб вона не втопилася, коли наливаєш окріп. Якщо це зняти в ігровому кіно, це буде дуже справжня сцена, якою можна багато чого розказати без жодних слів. Такі речі треба в ігровому кіно знімати, маленькі життєві дрібниці. Бо наше життя з таких дрібниць і складається.

Детальніше з освітньою програмою можна ознайомитись в нашому гіді або на сайті фестивалю.

Дискусія з однойменною назвою в Центрі міської історії стала чи не головною подією фестивалю. Історики, журналісти, соціологи зібрались разом із творчою групою «Вавилон’13» обговорити феномен документального кіно в Україні, кіно громадянського руху. Спеціальні гості фестивалю – творча група «Вавилон’13» презентує добірку відео із серця спротиву, перша з яких вже відбулась вчора під відкритим небом у парку Франка, у Львові її представляли Володимир Тихий, Костянтин Кляцкін, Юлія Шашкова.

Під час дискусії піднімалось багато питань – чи є кіно елементом зброї, пропаганди, особливо етичним питанням – що варто доносити до глядача, а що варто опускати. Особливо це стосується подій на Сході, де знімальна група «Вавилон’13» працює в зовсім інших умовах. Якщо на Майдані працювали близько 50 людей, інколи всі були задіяні у знімальний процес, а часу на обробку відео було дуже мало, як такого впливу на обробку інформації банально не було, через брак часу. Зараз на Сході працює лише дві знімальні групи, які часом не можуть потрапити у зону активних дій, де потрібен досвід зйомки у гарячих точках. Відзнятий матеріал майже не викладається, інколи режисери не хочуть створювати небезпеку для людей, які потрапили в камеру, інколи через гостру ситуацію на Сході, аби не спровокувати та не погіршити ситуацію. З одного боку пересторога цілком виправдана, з іншого боку виникає питання про самоцензуру. Особливо, коли в інформаційному просторі про Схід багато білих плям і вакууму, а інформації, яка б дозволила зрозуміти людей, які знаходяться в зоні АТО вкрай мало. Саме правда зможе це зробити, і чи не завдання документального кіно показати світ таким, яким він є.

Костянтин Кляцкін, учасник знімальної групи «Вавилон’13»:

«Особисто я зіткнувся з великою етичною проблемою: щирість людей на Сході і схожість їхніх слів із тими, що ми чули на Майдані із зовсім протилежним сенсом. Я був вражений, наскільки люди говорять одне й те саме, про хунту, про карателів і т.д., все те, що показують по телебаченню. Під час Майдану було багато думок, безліч каналів інформації, а тут всі говорять одне й те саме. При тому, що вони щиро вірять в це. З одного боку починаєш розуміти цих людей, а з іншого не можеш стати на їхню позицію».

До першого показу конкурсної програми потрапила стрічка «Урожай» (2013) від Хаї Хертог і Ніра Надлера з Нідерландів. На пейзажній плантації оливкових дерев одне з них починає спротив системі (так, так – оливкове дерево розпочало бунт). На вгамування дерева прислано спецпідрозділ поліції. Довгі кадри побиття дерева – безглуздої і зовсім невиправданої агресії, завершуються статичним кадром, «перемогою» людей в шлемах та з кийками. Щоправда, опісля, весь оливковий гай починає повстання, на яке ніякої поліції не вистачить. Можна тільки дивуватись, як революція оливкових дерев точно ілюструє революцію Гідності, свідками якої ми всі стали. Можна тільки дивуватись, як люди, що спілкуються різною мовою та живуть у різних державах можуть сприймати ті чи інші процеси у суспільстві та силі кіно, яка здатна це передати. Навряд чи кіно зупинить війну, але воно дає змогу зрозуміти себе, інших людей та їхній спротив. А це сильніше за зброю.